Ми тебе не забули, Тарасе!

Літературно – музична композиція

Ми тебе не забули, Тарасе

( Звучить  пісня « Реве та стогне Дніпр широкий « )

Ведучий 1. Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять людини, якій в Україні судилося безсмертя.

Ведучий 2. Нема в Україні більш шанованого імені, ніж ім’я Тараса Григоровича. НА оновленій нашій землі вічно житиме в народі пам’ять про Великого Кобзаря, геніального сина України, поборника святої правди. Усе життя і творчість поета від народження і до смерті пронизане любов’ю до України.

Учень.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

І голос твій нам душу окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття.

Твоя, Тарасе, звільнена земля.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.

Ведучий 1. Коли характеризують народ, то передовсім називають найталановитіших, найкращих його представників. Україна – це Шевченко. У ньому – наша історія, буття, наші болі і мрії.

Ведучий 2. Тарас Шевченко – провісник нового життя, народний пророк, титан духу, перший, хто відверто закликав український народ :

... Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Ведучий 1. Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами,

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами – сльозами.

Ведучий 2. Шевченко – вершина родового українського дерева. Коли б волею якоїсь надзвичайної сили наш народ постав перед необхідністю з – поміж усіх книжок вибрати дві, то він узяв би Біблію та « Кобзар « - Євангліє від Шевченка. Без першої був би неповноційний духовно, а без другої – немислимий як народ.

Ведучий 1. Українці завжди стоятимуть перед Шевченком, як перед своєю совістю. А в душах житиме його Слово, сповнене любові й самопожертви.

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю!

Дівчина. Він був сином кріпака і став володарем у царстві Духа

Хлопець. Він був кріпаком, а став велетнем у царстві людської культури.

Дівчина. Він був самоуком, а вказав світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Хлопець. 10 літ він томився під вагою солдатської муштри, а для волі народу зробив більше, ніж 10 переможних армій.

( На фоні музики заходить жінка, одягнена в селянський одяг, несе запалену свічку, ставить її на столик біля ікони Божої Матері. До неї підходить хлопчик ).

Хлопчик. Матусю, а правда, що небо на залізних стовпах тримається?

Мати. Так, сину, правда.

( Жінка сідає на лаву, хлопчик біля неї, кладе голову на коліна матері )

Хлопчик. А чому так багато зірок на небі ?

Мати. Це коли людина на світ приходить, Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив ?

Хлопчик. Бачив, матусю, бачив... Матусечко, а чому одні зірочки ясні, великі, а інші ледь видно ?

Мати. Бо коли людина зла, заздрісна, скупа, її свічка ледь – ледь тліє. А коли добра, любить людей, то горить ясно, і світло це далеко видно.

Хлопчик. Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати. Старайся, мій хлопчику. ( Гладить його по голові )

( Сценка « Мені тринадцятий минало» )

Оксанка. Чом же плачеш ти? Ох, дурний  Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй . Ти читаєш найкраще за всіх, Тарасику. Адже, кажуть, найкраще від усіх співаєш і малюєш. От виростеш і будеш малярем. Еге ж ?

Тарас. Еге, малярем.

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату?

Тарас. Еге. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні! Я не ледащо! Я буду -  таки малярем!

Оксанка. Авжеж будеш! А що ти ледащо, то правда. Дивись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка,що чабан у них такий – вони ж питоньки хочуть!

( Учень напам’ять читає вірш « Мені тринадцятий минало « )

( Входить дід )

Тарас. Діду, діду, що ви там усе шепочете? Розкажіть мені.»

Дід. Як іду цими шляхами, так і згадую батька нашого Максима Залізняка, гайдамаків згадую. В оцих лісах вони збирались, отут панів проклятих били. Давно те було, як я ще молодим був. Ненависні пани польські задумали нашу землю загарбати, всіх людей на свою віру навернути, всіх нас окатоличити. Знущалися – і сказати не можна як! Не стерпів народ, пішов у гайдамаки – боронити бідний свій край.

Тарас. А що далі було, діду?

Оксанка. Кажіть, діду. Хоч і страшно! Чогось так страшно.

Дід. У тому Мотронинському монастирі зібралися до Максима запорожці, посвятили ножі свої та й пішли Чорним шляхом панів бити. Таке було! Хто тільки вмів сокиру підняти, всі до Залізняка – навіть жінки з рогачами в ліси до гайдамаків подалися.

Тарас. А Гонту ви бачили?

Дід. Ні, синку, Гонти не бачив, та кажуть, вірним побратимом був Максимові, за Вкраїну життя віддав...

Тарас. А потім?

Дід. Що ж потім – зрадили гайдамаків. Цариця Катерина, її військо разом зі шляхтою задушили гайдамаків. Гонту скатували, язика йому відрізали, четвертували. Максима в Сибір заслали та й пішли ловити гайдамаків по ярах та лісах, вішати, палити.

Тарас. ( витирає сльози ) Жаль гайдамаків. Так, жаль. ( раптом ) Діду, діду, там кобзар! Ходімо!

( Входить кобзар із кобзою )

Оксанка. Дідусю, попросіть, щоб заспівав.

Дід. Заспівай, старий. Та  добре заспівай про наших славних гайдамаків.

( Звучить пісня  «Б’ють пороги, місяць сходить “ )

Учень 1. У творах Шевченка гірка правда розкрита.

Бо наша країна сльозами полита...

Писав він про те, що в душі наболіло,

І мріяв, щоб сонце нам гріло.

Він прагнув відкрити нам з вами очі!

З тих пір пролетіли незлічені ночі...

Мабуть, його мрії все ж не здійснились,

І очі в нас на цей час « не відкрились»!

І все ж у душі ще тліє надія,

Що все ж таки збудеться Генія мрія,

Що ми безтурботно колись заживемо,

По хвилі життя в ті часи допливемо!

Учень 2. На нашій славній Україні

Іще здавна народ страждав,

Від інших злих чужих народів

Він лише муки діставав...

Завжди й повсюди – у ярмі...

І жив він, як писав Шевченко,

« На нашій, не своїй землі»

Ідуть роки, пливуть століття...

І в мареві тих самих літ

Нам хочеться сказати предкам :

« Подяка щира вам усім!

Подяка всім, хто Україну

Своїм життям обороняв!

Подяка й тим,

Хто нашу землю

У власних віршах прославляв!

Про славні – пречудові твори

« Чужі « почують ще не раз!

Можливо, завдяки тим творам

Поважатимуть і нас.

Учень 3. Багато слів уже сказали,

Багато  книг надрукували...

А скільки можуть ще сказати,

Щоб ще гучніше прославляти!

Але чому ж не визнавали,

Чому тоді не цінували,

Коли ти міг іще творить,

Коли ти міг в цім світі жить?!

О ні, прості всі люди знали,

Тому тебе всі поважали,

Бо паничів ти не боявся

І за селян всіх заступався.

А правда з уст твоїх лунала

І панству зовсім не давала

Спокійно жить

І чорнії діла вершить.

Тому в тюремні каземати

Та до Сибіру у солдати

Тебе так часто відряджали,

Щоб там навчався ти мовчати.

Хтось скаже :

« Устрій був зухвалий,

Тому його так зневажали...»

А може, і сьогодні,

Якби вродивсь такий смільчак,

Його б не оминув  Твій шлях...

Ведучий. Тяжке життя підірвало  здоров’я поета. 10 березня 1861р. Шевченка не стало. Сьогодні до нього, нашого Пророка, звертаємо свої погляди. З його ідеалами, помислами звіряємо свої кроки в утвердженні Української держави. Віримо, що здійсняться пророчі Тарасові слова :

«І на оновленій землі

Врага не буде супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі «

( Звучить пісня « Вітре буйний» )

"Миті яскравого життя". За творчістю Л.Українки

«Миті яскравого життя»

/Літературно – мистецька вітальня, присвячена пам’яті Лесі Українки /

     Мета : фрагментарно ознайомити із життям і творчістю Лесі Українки осмислити філософію і поетику віршів та інших творів письменниці,

виховувати у читачів почуття патріотизму, добра і відчуття прекрасного.

Обладнання : фотопортрет Лесі Українки, фотознімки життя Лесі Українки та її сучасників, ілюстративно – книжкова виставка

Уч.

Я прилину до вас

Першим вітром тужливим весняним,

Журавлиним ключем

Прилечу із натомлених дальніх доріг,

Повернуся сюди солов'їними первопіснями,

Рушником обернусь в прадідівський святий оберіг.

Уч.

Коли перші громи розітнуть

Чисте небо промінням вогненним,

Коли гомін лісів відгукнеться вам смутком тужливим своїм,

Отоді спом’яніть, я прошу вас, отак  всі про мене,

Щоб цей спогад у вічні незнані світи долетів.

Уч.

Я лишила вам слово,

Яким користатися завжди уміла,

Залишила вам голос,

Щоб з вічності він аж сюди долетів.

Щоби моя любов до Вкраїни змаліти не сміла

І голубила завше і  всюди

Достойних дочок і синів.

Уч.

Сумним акордом лине осінь в небесах

Тужливим  ехом в’ється в піднебессі

Ми оспівати хочем у віршах і піснях

Життя і творчість поетеси Лесі.

Вона, мов кремінь, була горда почуттям,

Що є дочкою рідної країни;

Свою любов у віршах передала нам,

Як дар святий для нашої родини.

На вітрі тужить спогадом листок,

І виколихує у серці пісню;

Своїм життям Вкраїнка дала нам урок,

Як берегти землі колиску вічну.

( Звучить скрипічний концерт Баха )

Виходить ведуча, підходить до книжкової виставки, бере « Біблію « і читає : « І коли це тлінне одягнеться в нетлінне, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово : « Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога ? Де твоє, смерте, жало? « ( Перше послання апостола Павла до Коритян ).

У день народження Лесі Українки ці слова із Святого Письма приходять на пам’ять, бо вони передають суть і значення цієї, за словами Івана Франка « слабосилої хворої дівчини» для України, для кожного з нас Лариса Косач, яка увійшла у національну і світову літературу під прекрасним псевдонімом « Леся  Українка», одяглася у нетлінне, а її переможний дух, її християнська душа дійсно – таки поглинула смерть !

Леся Українка

Як я люблю оці години праці

Коли усе навколо затиха

Під владою чаруючої ночі,

А тільки я одна неподоланна

Врочистую одправу починаю

Перед моїм незримим олтарем

Летять хвилини  - я не прислухаюсь

Ось північ вдарила – найкращий праці час, -

Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша

І швидше у руках забігало перо.

Години йдуть – куди вони спішаться?

Мені осіння ніч короткою здається,

Безсоння довге не страшне мені.

Воно мені не грозить, як бувало,

Непевною і чорною рукою,

А вабить лагідно, як мрія молода,

І любо так, і серце щастям б’ється,

Думки цвітуть, мов золоті квітки,

І хтось немов схиляється до мене

І промовляє чарівні слова…

Ведуча: Леся Українка… Це ніжне і дзвінке ім’я належить до найвеличніших імен нашого народу. Псевдонім Лариси Петрівни Косач твердо і назавжди у пам'яті кожного українця, і не тільки українця. Леся належить усім. Гордий дзвін її імені в серцях мільйонів людей породжує не тільки спогад про « Лісову пісню» або « Досвітні вогні», але і палку любов до великої поетеси і гордість за свій народ, що народив її.

Леся Українка ( листає книгу і говорить ) :

Я дивилась на малюнках

Не на гордих переможців,

Що сперечника зваливши

Промовляли люто : « Здайся ! «

Погляд мій спускався нижче,

На того, хто розпростертий,

До землі прибитий списом,

Говорив : « Убий, не здамся! «

(бере листок зі стола і читає):

Якби вся кров моя, уплинула отак,

Як ті слова! Якби моє життя

Так зникло непримітно, як зникає

Вечірнє світло! Хто мене поставив

Сторожею серед руїн і смутку?

Хто наложив на мене обов'язок

Будити мертвих, тішити живих

Калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто кликав брать святую оріфламу

Пісень, і мрій, і непокірних дум?

Хто наказав мені : не кидай зброї,

Не відступай, не падай, не томись?

Чому ж я мушу слухатись наказу?

Чому втекти не смію з поля чести,

Або на власний меч грудьми упасти?

Що ж не дає мені промовить просто:

« Так, доле, ти міцніша, я корюся! «.

Чому на спогадах покірних слів

Рука стискає невидиму зброю,

А в серці крики бойові лунають?...

Леся Українка ( говорить на фоні музики, сидячи в кріслі )

«... мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талант, то він не загине, - то не талант, що погибає від туберкульозу чи істерії! Нехай і заважають мені ці лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей...»

Уч.

Як дитиною, бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

« Що болить? – мене питали,

Але я не признавалась –

Я була малою горда –

Щоб не плакать, я сміялась.

Уч.

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й дума кволі?...

Уч. Хто не жив посеред бурі,

Той ціни не знає силі,

Боротьба і праця милі.

Не збагне журби безсилля,

Той не знає всеї муки

Примусового безділля...

Що то є лежати тихо,

Мов сумний розбиток долі,

І на ласку здатись бурі

Та чужій сназі і волі

Що ж зосталося такому?

Тільки думати, гадати...

Ви, борці, прийміть сі думи.

Більш не маю, що вам дати.

Леся Українка

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,

Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей...

А тепер я в тебе останню надію вложила.

О, не згасни, ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари

В серце жадібне моє, сповнилося серце ущерть,

Все ж тепера мене не одіб’ють від тебе примари,

Не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть..

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.

Се ж зрікаюсь не мрій, я зрікаюсь життя.

Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,

І тепер вже немає мені воротя

Тільки  -  життя за життя! Мріє, станься живою!

Слово, коли ти живе, статись тілом пора.

Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,

Той не вмре, не забувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом наді мною, -

Дай мені крила свої. Хочу їх мати сама,

Хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,

А як прийдеться згинуть за теє – дарма!

 1Ведуча

Поетеса, прозаїк. Драматург, критик, публіцист, - вона створила художні полотна такої ідейної та поетичної сили і краси, такого змісту й глибини, що вони з роками, із століттями не тільки не старіють, а й виблискують усе новими гранями.

2 Ведуча

З – під її пера вийшов цілий ряд талановитих, безсмертних драматургічних творів, які і зараз не сходять зі сцен театрів не тільки України, але й найближчого зарубіжжя. Це « Одержима «, « Осіння казка «,  « В катакомбах «. « Кам’яний господар “ і,  звичайно, « Лісова пісня «

( лунає музика, і під музику виходить Лісовик і Мавка )

Мавка. Ох, як я довго спала!

Лісовик. Довго, дочко! Вже й сон – трава перецвітати стала. От – от зозулька маслечко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа. Вже з вирію поприлітали гості. Он жовтими пушинками вже плавають на чистім плесі каченятка дикі.

Мавка. А хто мене збудив?

Лісовик. Либонь, весна.

Мавка. Вона ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось...

( Лукаш грає на сопілці )

Лісовик. Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка . Який? Невже се « Той, що греблі рве? « От я не сподівалася від нього.

Лісовик. Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж, Лукаш на ймення.

Мавка. Я його не знаю.

Лісовик. Бо він уперше тута. Він здалека, не з сих лісів, а з тих борів соснових, де наша баба любить зимувати;  осиротів він з матір’ю вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе…

Мавка. Хотіла б я  побачити його.

Лісовик. Та нащо він тобі?

Мавка. Він, певне, гарний?

( входить Лукаш із сопілкою )

Лукаш. Хто ж ти така?

Мавка. Я – Мавка лісова.

Лукаш. А, ох ти лихо! Я від старих людей про мавок чув не раз. Але ще зроду не бачив їх сам.

Мавка. А бачити хотів?

Лукаш. Чому ж ні? Що, ж ти зовсім така, як дівчина...ба ні, хутчій як панна, бо руки білі. І сама тоненька, і якось так убрана не  по – наськи...

А чом же в тебе очі не зелені? ( придивляється ) Та, ні тепер зелені..., а були, як небо, сині...О! Тепер вже сиві, як тая хмара,... ні, здається чорні. Чи, може,карі... Ти така дивна!

Мавка. ( усміхаючись ) Чи гарна я тобі?

Лукаш. ( соромлячись ) Хіба я знаю?

Мавка. ( сміючись )А хто ж те знає?

Лукаш. ( зовсім засоромлений )Ет, таке питаєш!

Мавка. ( щиро дивуючись ) Чому ж сього не можна запитати? Он бачиш, там питає дика рожа :

« Чи ж я хороша?» А ясен їй киває в верховітті :

« Найкраща в світі».

Лукаш. А я й не знав, що в них така розмова. Я думав – дерево німе, тай годі      .

Мавка. Німого в лісі в нас нема нічого. ( звучить голос сопілки )

1 Ведуча. Струмок співає загадково,

Травинка тихо гомонить,

Гуде поважно вся діброва, -

По – своєму, по – рідному бринить.

2 Ведуча. Бо рідне слово, рідна мова –

Чудова, чиста, барвінкова,

А край наш вільний, незалежний

І час для творчості безмежний.

1 Ведуча. До вашої уваги віночок учнівської творчості за творами Лесі Українки.

1 «Стояла я і слухала весну «

2 « Осінь надходить, літо минає «

3 « Що за дивна сила слова «

2 Ведуча.Тож пам’ятаймо, що шлях до знань, до слави нелегкий, тернистий. Знаходьмо в собі силу волі долати життєві перешкоди, щоб розвинути свої здібності і таланти.

1 Ведуча. Можливо, і нам доля усміхнеться, і залишеться наше ім’я в пам’яті людській, як ім’я великої нескореної поетеси Лесі Українки.

Вчимося в поетеси працювати,

Навчатися і мріяти, й творити

Вітчизну нашу – рідну Україну

Як Леся, щиро, ніжно так любити.

( звучить пісня « Моя Україна» )