Літературна вітальня (до 205 річниці з дня народження Т.Г. Шевченка)

Літературна вітальня

(до 205 річниці з дня народження Т.Г. Шевченка)

Звучить музика, на фоні музики слова (francis goya song of the dnepr)

Голос читця.

З високих круч

Де синь небес прозорий

Вливається в Дніпровскі водограї,-

На бурю схожий

Гнівний і суворий

Стоїть Тарас і дивиться на нас.

За землю й волю

В ратному двобої

Ти з нами йшов кайдани рвать з людей,

Благословляв, Кобзарю нашу зброю –

Єси безсмертний, гордий Прометей!

Ведуча. Є дні, що минають і непомітно і зникають без сліду. Нічого не залишають по собі, нічого не знаменують собою. Але є день, що ніколи не минає, що завжди з нами. Бо він увібрав у себе безсмертне дихання душі. Бо він такий великий і незбагненний як життєдайний дощ, як весняний вітер, як щедре сонце. Україна у долі своїй має такий день – 9 березня.

 З минулого віку і до наших часу, і далі - в майбутнє, у нові віки. День який явив світові Шевченка – великого сина великого народу.

Читець.

 Коли міняли честь неначе крам,

 А правду – совість кидали за грати, -

 В серцях людей Ви спорудили храм,

 Якому там повік-віків стояти.

 Коли брехня сідала на престол,

 Мовчало все від заходу до сходу, -

 Ви осінили праведним хрестом

 Безсмертне слово рідного народу.

 Вогонь запалений Тарасом,

 У нашім серці не погас –

 Він став над простором і часом

 Він будить нас, він кличе нас!

Ведучий. Уже для багатьох поколінь українців і не тільки українців – Шевченко означає так багато, що ми думаємо ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія.  Шевченко як явище велике і вічне – невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі.

Ведучий: Тарас Шевченко... Такий великий, що бути більшим уже не можна. Як Україна. Як світ. Він безсмертний, як саме життя, тому став нашою долею і заповітом. На сторожі правди, любові й честі стоїть його слово. Його доля – це частка історії Батьківщини. Важко сказати, коли нам більше потрібний був Шевченко - чи в минулому столітті, коли в мороці пробивали українці стежку, чи тепер, коли відроджується так нелегко наша Україна? Мабуть, зараз таки більше.

Доля його була гірка, та вона не зуміла перетворити золото його душі в іржу, його любов до людей у ненависть, а віру в Бога – у зневіру. Найкращий і найцінніший скарб дала йому доля лише після смерті – невмирущу славу.

Читець.

З високих круч,
Де синь небес прозора,
Вливається в Дніпровські водограї,-
На бурю схожий,
Гнівний і суворий
Стоїть Тарас і дивиться на нас.

Читець.
...Ти пройди по селах рідної Вкраїни:
В кожній хаті — книга, на стіні — портрет.
В рушнику розшитім, квітчаний в калині,Бо в святій пошані у людей поет.
То співець-предтеча, наш Кобзар Шевченко,
Знають його люди і широкий світ.
Внук Дніпра-Славути, син Вкраїни-неньки,
Він живе в народі, як і «Заповіт».

Ведучий. Творчість Шевченка була серцем Прометея, яке осявало нам шлях, і тому кожен молодий українець має бути непокірним, нездоланним, здатним на самопожертву. Таким увійшов у мою душу Кобзар, запаливши іскру надії. Поет дав розіп’яти себе за народ і Україну, як Христос. Він карався, мучився, але не каявся, хоч знав, що може воскреснути хіба тільки його дух. А воскреслий дух воскресить Україну.

І оживе добра слава, слава України,
І світ ясний, невечірній тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю.

Ведучий. Березень в Україні часто називають Шевченковим.
І це не випадково : щороку навесні Великий Кобзар приходить до нас і щороку новим, неповторним. Тарас Григорович Шевченко - велика і невмируща слава українського народу. У його особі український народ ніби об’єднав найкращі сили й обрав співцем своєї історичної слави та гіркої долі, виразником власних сподівань і прагнень. Під думи народні налаштовував свою ліру Кобзар, тому й оживало в його полум’яному слові все те, що таїлося в глибині душі народу.
Як весна оновлює природу, так само поезія Великого Тараса оновлює наші
душі, закликає бути чесними і милосердними, щиро любити свій народ,
свою Україну. 

Читець.
 В дні перемог і в дні поразок,
В щасливі дні і в дні сумні,
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.

Читець.
Іду крізь свята, і крізь будні,
Крізь глум юрби, і суєту.
Ні, не в минуле, а в майбутнє,
До тебе я, Тарасе, йду

Читець.
Крізь вітер злий карбую кроки
І чую серцем кожну мить,
«Реве та стогне Дніпр широкий»
Щоб розбудити всіх, хто спить.

Читець.
Коли в душі моїй тривога ,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього – до живого – 
У Всесвіт віршів і поем.

Читець.
Я не один іду до нього –
Ідуть до нього тисячі,
Неначе грішники –  до Бога
Свої печалі несучи.

Читець.
І доки в римах «Заповіту»
Бентежить кожне слово нас,
Той рух до сонця не спинити,
Бо зветься сонце те – Тарас.
Читець.
Шевченко - наш. Він для усіх століть, 
Він - як Ісус Христос для України . 
Візьміть його вогню, хоч крихітку візьміть, 
І з цим вогнем виходьте із руїни. 

Читець.
І стане вам певніше на душі,
Засвітиться вона душею в храмі.
Його слова - освячені ножі,
Вони болять народові, як рани. 

Читець
Шевченків біль. Він протинає нас.
І гнівом вибухає в кожнім слові.
І крізь віки іде сумний Тарас
Предтечею в терновому вінкові. 

Ведуча.                                                                                                                                             Доля підготувала Тарасові багато випробуваннь. Із хлопчика – кріпака виростає талановитий художник, великий український поет – борець за волю України. Ні царські тюрми, ні солдатчина, ні заслання в далеких степах Казахстану, не зломили його, не перемогли його віри в Україну, в народ!  І де б  Шевченко не був, він завжди  сумував за рідною землею.

Ведучий.                                                                                                             В своїй творчості Шевченко постійно приділяє  увагу  трагічному становищу жінки у часи кріпацтва . Це зумовлюється тим, що саме вона була найбільш пригнобленою і скривдженою: поневірялась на панщині, зносила тяжкі кари, нерідко була змушена стати жертвою тваринної похоті поміщиків і, крім того, постійно перебувала під гнітом родинним.
(Під мелодію «Одинокий пастух» Джеймс Ласт)

«За що мене, як росла я

Люде не любили?

За що мене, як виросла,

Молодую вбили?

За що вони тепер мене

В палатах вітають,

Царівною називають,

Очей не спускають

З мого цвіту? Дивуються,

Не знають, де діти!

Скажи мені, мій братику,

Королевий Цвіте!

«Брате мій, з тобою

Ми давно вже кохаємось,

А я й не сказала,

Як була я людиною,

Як я мордувалась.

Моя мати… чого вона,

Вона все журилась

І на мене, на дитину,

Дивилась, дивилась

І плакала? Я не знаю,

Мій брате єдиний!

Хто їй лихо заподіяв?

Я була дитина,

Я гралася, забавлялась,

А вона все в’яла,

Та нашого злого пана

Кляла-проклинала.

Та й умерла. А мене пан

Взяв догодувати.

Я виросла, викохалась

У білих палатах.

Я не знала, що байстря я,

Що його дитина.

Пан поїхав десь далеко,

А мене покинув.

І прокляли його люде,

Будинок спалили…

А мене, не знаю за що,

Убити не вбили,

Тілько мої довгі коси

Остригли, накрили

Острижену ганчіркою.

Та ще й реготались.

Жиди навіть нечистії

На мене плювали.

Отаке-то, мій братику,

Було мені в світі.

Молодого, короткого

Не дали дожити

Люде віку. Я умерла

Зимою під тином,

А весною процвіла я

Цвітом при долині,

Цвітом білим, як сніг, білим!

Аж гай звеселила.

Зимою люде… Боже мій!

В хату не пустили.

А весною, мов на диво,

На мене дивились.

А дівчата заквітчались

І почали звати

Лілеєю-снігоцвітом;

І я процвітати

Стала в гаї, і в теплиці,

І в білих палатах.

Скажи ж мені, мій братику,

Королевий Цвіте,

Нащо мене Бог поставив

Цвітом на сім світі?

Щоб людей я веселила,

Тих самих, що вбили

Мене й матір?.. Милосердий

Святий Боже милий!»

Ведучий. У світовій ліриці немає митця, який би з такою любов’ю І таким сумом оспівав жінку — матір, сестру, кохану, дружину. Шевченко гнівно виступив проти жіночого безправ’я. Він ніби зібрав воєдино у своєму зболеному серці страждання всіх поневолених жінок усіх епох і схвильовано розповів про них цілому світові. Т. Г. Шевченко мріяв бачити жінку веселу, радісну, багату, жінку — берегиню роду:

(Інсценізація уривка «Назар Стодоля»)

Ведучий. Все йде, все минає… Та залишається пам'ять, добра слава про людей, що мандрують у світі у пошуках істини та правди.

Ведучий. Минуло багато років від дня народження Шевченка – славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе поміж нами.                                                            

Шануючи Кобзаря, вклонімося до землі за його безсмертне слово, за віру, за надію в те, що над Україною ще зійде світанкова щаслива зоря волі й добробуту, зоря свободи і розквіту.

Ведучаий. Пам’ятаймо  Шевченкові  плум’яні слова:                                                                  

«Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!» 

 Ведучий.Хай кожен з нас подумає собі:
«А що ж бо я зробив для України?
Чи я горю, страждаю в боротьбі?
Чи повзаю по-рабськи на колінах?
А що ж бо я? І відкілля мій рід? Чи я не осквернив свойого роду?..

Ведучий. Пошли нам, Боже, Шевченкового  непереможного  духу,  мудрості,  віри у щасливе майбутнє  рідної  України.

Ведучий  Нехай звучить заключним акордом сьогоднішнього свята пісня-посвята Шевченковим нащадкам.